Обласний центр з профілактики та боротьби зі СНІДом

 

СТАДІЇ ПРИЙНЯТТЯ ТЯЖКОГО ДІАГНОЗУ.

Багато людей живуть з діагнозом невиліковної хвороби. Але чи "живуть" вони в повній мірі? Що відбувається з людиною, коли вона дізнається про свою тяжку хворобу? В цей момент запускається так звана "робота горя". Оскільки найстрашнішою є невідомість; збудовані раніше уявлення про майбутнє незворотньо втрачені. Це нормальна реакція, після якої людина створює новий образ і нове життя. Але в тому, що відбувається з людиною, яка переживає непоправну втрату є деякі закономірності. Виділяють п'ять стадій, які і не мають чітких часових рамок. Фахівці радять не затримуватись на жодній з них надто довго.

Стадія 1: шоку та/чи заперечення ("Цього не може бути!"). Для більшості людей діагноз виявляється настільки несподіваним, що в перші години вони перебувають у стані шоку, коли не можуть усвідомити те, що трапилось - відповідають невпопад, не помічають оточуючих або виглядають абсолютно спокійними, але при цьому не готові до осмисленого діалогу. В цей момент потрібно, щоб хтось просто побув поряд. Часто за шоком приходить паніка, коли людина відчуває всеохоплюючий страх і їй важко повірити, що це відбувається насправді. Щоб захиститися від паніки, людський розум часто заперечує ВІЛ, знаходячи собі різні пояснення (від віри в помилковість аналізу, коли раз за разом перездають тест, до псевдонаукових теорій про те, що ВІЛ не викликає СНІДу). Це пов'язано з підсвідомим опором - небажанням приймати дійсність і намаганням зберегти "все по-старому", нічого не змінювати. Якщо людина занадто довго залишається в цьому стані, то вона відчуває хронічний стрес та дуже ризикує, оскільки не звертається до лікаря і втрачає дорогоцінний час. Не маючи реальних фактів, які б дозволили зрозуміти, що насправді означає дане захворювання, людина залишається в ізоляції, сам-на сам зі своїми страхами. Друзі та родичі можуть знати про ВІЛ ще менше, до того ж від них діагноз частіше за все намагаються приховати. Єдиний спосіб допомогти собі на цій стадії - зайнятися самоосвітою. Це може бути тяжко, бо часто будь-яка згадка про ВІЛ викликає бажання "втікти". Але це необхідно, тим паче,що постійно уникати дійсності неможливо. Важливо збирати інформацію, перевіряти і усвідомлювати її, постійно формуючи уявлення про захворювання, поступово переходячи до більш специфічних питань. Потім від знайомства з хворобою перейти до знайомства з хворими, що мають таке ж захворювання. Як показують спостереження, доброзичливе спілкування хворих між собою підвищує ефективність лікування та якість життя.

Як поводити себе з хворим:

" Після отримання звістки про діагноз не залишати людину саму

" Використовувати будь-які ниточки, щоб міцніше прив'язати її до життя

" Якщо з?явилися думки про самогубство - терміново зверніться в центр психологічної допомоги

" Не ставте дорослу людину в позицію безпомічного немовляти. Підкреслюйте словами та діями силу і впевненість хворого в боротьбі з хворобою. Не допускайте сльозливо-жалісливої інтонації.

Стадія 2: злість та агресія ("Чому я?", "За що?"). Від реальності втікти не вдається. Хворий розуміє, що ВІЛ-інфекція - частина його життя, часто починаючи злитись на Бога, на себе, що робив щось не так, на батьків, на лікарів, на оточуючих - за нерозуміння, за те, що вони здорові тощо. На відміну від попередньої стадії, тепер з'являється надмір енергії. Постає закономірне питання: "Хто винен?". Виникає бажання помсти. Злість - нормальна реакція психіки людини на життєву кризу, але коли вона триває надто довго, часто погіршується стан хворого. Адже стресовий емоційний стан сприяє хворобі - це руйнівна емоція. До того ж надмірна агресія може позбавити можливих союзників - людей, які в подальшому могли б підтримувати. При цьому пошук винуватців може вестись зовні, а може спрямуватись всередину. Тоді аутоагресія перетворюється в ненависть до себе. Пригнічення гніву та агресії може створити умови для інтенсивного розвитку захворювання (при стримуванні своїх почуттів зростає внутрішня напруга. Тому, щоб конструктивно пережити цю стадію, варто спрямувати негативні емоції в "мирне русло":агресія може зробити людину наполегливою, впевненою. Це можна використати, щоб сфокусуватися на лікуванні і вирішенні нагальних проблем. Потрібно витрачати сили на турботу про себе і повноцінне життя - "на зло" тим, на кого тримається злість.

Стадія 3: "Торг" (пошук методів лікування), коли хворий намагається змиритися з ситуацією, "домовитися" з підсвідомістю по принципу: якщо я буду добре поводитись, все буде, як раніше. Саме в цей період пацієнт готовий ходити до знахарів, використовувати неперевірені методи лікування (і знаходити свої власні), відмовлятися від курсу терапії, призначеного офіційною медициною чи доходити до нездорового фанатизму в релігії. Фактично - це прагнення втікти від хвороби (а насправді - від самого себе), щоб подолати страх. Затримка на цій стадії може виснажити і пацієнт може втратити цінний для найефективнішого лікування час. Але рано чи пізно безнадійність "торгу" стає очевидною. Тут важливо зрозуміти наступне: 1) ВІЛ не є покаранням і він не зникне ні магічним, ні чудо-лікувальним, ні яким-небудь іншим способом; 2) це конкретна хвороба - лише одна з десятків хронічних захворювань, і тисячі людей живуть з ВІЛ-інфекцією повноцінним життям; 3) такі захворювання - закономірна частина життя людства вцілому. При цьому не варто хворому нічого собі забороняти. Подобається ходити до цілителя - будь-ласка, тільки необхідно обговорювати всі моменти з лікуючим лікарем; відвідування храмів і святинь теж позитивно впливають на психіку, але не можна дотримуватись посту та затримуватись на богослужінні, якщо відчули найменше нездужання.

Стадія 4: депресія та відчуження ("Нічого не хочу!", "Мені нічого не потрібно!"), які переживають всі хворі тою чи іншою мірою. Залишається багато невирішених питань щодо планів на майбутнє, стосунків з оточуючими, можливості створення сім'ї. Можливо необхідно починати лікування і змінити свій звичний ритм життя, починаючи з розпорядку дня. Багатьом людям на цій стадії хочеться просто вкритися з головою і сховатися від усього світу. Найчастіше перейти з цієї стадії найважче. Депресія призводить до почуття повної безнадії, тому в першу чергу важливо зрозуміти, що цей стан - тимчасовий. А сумні, на перший погляд картини - це ілюзія, химери, які по суті є симптомами депресії. Переживши її, людина кардинально змінює погляди на своє життя. Діагноз - не привід відмовлятися від планів та надій. Тим більше, що для кожного складного захворювання розробляються нові методи лікування. Однак бувають стани, що провокують депресію на біохімічному рівні. В цьому випадку необхідно звернутися за допомогою до психіатра.

І пам'ятайте старий жарт: "Життя - смертельне хронічне захворювання, що передається статевим шляхом". Поки людина живе - життя продовжується.

Стадія 5: приходить час прийняття своєї хвороби та переоцінка свого життя. Тут людина також є необхідність у додатковій підтримці. Прийняття та примирення - це не тотожні речі. Прийняття означає розуміння того, що власна особистість та життя не зводяться до наявності ВІЛ-інфекції, і реалізувати позитивні цілі в житті не завадить навіть діагноз. Якщо у хворого є вторинні захворювання, часто потрібно будувати плани на життя виходячи з обмежених можливостей. Діагноз змушує переглянути свої пріоритети, зрозуміти, що є дійсно важливим та цінним, на що варто витрачати час і сили, та відмовитись від непотрібного.

Кожна людина - унікальна, процес горя йде у кожного своїми темпами. Нема "правильного" шляху через всі стадії, але кожна з них - не лише криза, але й можливість навчитися новому, можливість особистісного росту. Як тільки людина досягає стадії прийняття, вона починає контролювати свою ВІЛ-інфекцію, замість того, щоб дозволити ВІЛ-інфекції контролювати своє життя.

Здоровій людині наочним прикладом проживання стадій непоправної втрати може бути, наприклад, загублена коштовна золота річ: спочатку важко повірити, жевріє надія знайти. Потім людина починає нарікати на себе чи інших, звинувачуючи когось чи шукаючи винних, після чого сподівається на випадок, долю чи Бога - що за певні свої хороші вчинки отримає назад втрачену коштовність. Але на жаль, знайти не вдається, знижується настрій, ніщо не миле… Проходить певний час, і людина розуміє, що без цієї втрати життя продовжується, що можна знайти втіху в багатьох інших речах.

Підготувала лікар-психолог Троценко А. В.